Горьківська гімназія Миколаївської сільської ради Дніпровського району Дніпропетровської області

 

Протидія булінгу

 

Булінг (цькування) (від англ. bully – хуліган, задирака, грубіян, «to bully» - задиратися, знущатися) – тривалий процес свідомого жорстокого ставлення, агресивної поведінки з метою заподіяти шкоду, викликати страх, тривогу або ж створити негативне середовище для людини Навіть, якщо ваша дитина добре спілкується з однолітками у садочку — це зовсім не означає, що вона не стане жертвою булінгу в школі. За статистикою, 80% українських дітей піддаються цькуванням, навіть не усвідомлюючи цього.

Характерною ознакою булінґу є довготривале «відторгнення» дитини її соціальним оточенням.

Найчастіше булінґ відбувається в таких місцях, де контроль з боку дорослих менший або взагалі відсутній. Це може бути шкільний двір, сходи, коридори, вбиральні, роздягальні, спортивні майданчики. У деяких випадках дитина може піддаватися знущанням і поза територією школи, кривдники можуть перестріти її на шляху додому. Навіть удома жертву булінґу можуть продовжувати цькувати, надсилаючи образливі повідомлення на телефон або через соціальні мережі.

За даними різних досліджень, майже кожен третій учень в Україні, так чи інакше зазнавав булінґу в школі, потерпав від принижень і насміхань: 10% – регулярно (раз в тиждень і частіше); 55% – частково піддаються знущанню зі сторони однокласників; 26% – батьків вважають своїх дітей жертвами булінґу.

Зазвичай в якості об'єкта знущань (жертви) булінґу обираються ті, в кого є дещо відмінне від однолітків. Відмінність може бути будь-якою: особливості зовнішності; манера спілкування, поведінки; незвичайне захоплення; соціальний статус, національність, релігійна приналежність.

 

Найчастіше жертвами булінґу стають діти, які мають:

  • Фізичні вади – носять окуляри, погано чують, мають порушення рухового апарату фізично слабкі.
  • Особливості поведінки – замкнуті чи імпульсивні, невпевнені, тривожні.
  • Особливості зовнішності – руде волосся, веснянки, відстовбурчені вуха, незвичну форму голови, надмірну худорлявість чи повноту.
  • Недостатньо розвинені соціальні навички: часто не мають жодного близького друга, краще спілкуються з дорослими ніж з однолітками.
  • Страх перед школою: неуспішність у навчанні часто формує у дітей негативне ставлення до школи, страх відвідування певних предметів, що сприймається оточуючими як підвищена тривожність, невпевненість, провокуючи агресію.
  • Відсутність досвіду життя в колективі (так звані «домашні» діти).
  • Деякі захворювання: заїкання, дислалія (порушення мовлення), дисграфія (порушення письма), дислексія (порушення читання).
  • Знижений рівень інтелекту, труднощі у навчанні.
  • Високий інтелект, обдарованість, видатні досягнення.
  • Слабо розвинені гігієнічні навички (неохайні, носять брудні речі, мають неприємний запах).

 

Наслідки шкільного насилля

Жертви булінґу переживають важкі емоції – почуття приниження і сором, страх, розпач і злість. Булінґ вкрай негативно впливає на соціалізацію жертви, спричиняючи:

  • неадекватне сприймання себе – занижену самооцінку, комплекс неповноцінності, беззахисність;
  • негативне сприймання однолітків – відсторонення від спілкування, самотність, часті прогули у школі;
  • неадекватне сприймання реальності – підвищену тривожність, різноманітні фобії, неврози;
  • девіантну поведінку – схильність до правопорушень, суїцидальні наміри, формування алкогольної, тютюнової чи наркотичної залежності.

 

Вирішальна роль у боротьбі з булінґом у школі належить вчителям. Але впоратися з цією проблемою вони можуть тільки за підтримки керівництва школи, батьків, представників місцевих органів влади та громадських організацій. Для успішної боротьби з насильством у школі:

Всі члени шкільної спільноти повинні прийти до єдиної думки, що насильство, цькування, дискримінація за будь-якою ознакою, сексуальні домагання, і нетерпимість в школі є неприйнятними.

Кожен повинен знати про те, в яких формах може проявлятися насильство і цькування і як від нього страждають люди. Вивчення прав людини і виховання в дусі миру повинно бути включено в шкільну програму.

Спільно з учнями мають бути вироблені правила поведінки в класі, а потім загальношкільні правила. Правила повинні бути складені в позитивному ключі «як треба», а не як «не треба» поводитись. Правила мають бути зрозумілими, точними і короткими.

Дисциплінарні заходи повинні мати виховний, а не каральний характер. Осуд, зауваження, догана мають бути спрямовані на вчинок учня і його можливі наслідки, а не на особистість порушника правил.

Жоден випадок насильства або цькування і жодну скаргу не можна залишати без уваги. Учням важливо пояснити, що будь-які насильницькі дії, образливі слова є неприпустимими. Реакція має бути негайною (зупинити бійку, припинити знущання) та більш суворою при повторних випадках агресії.

При аналізі ситуації необхідно розібратися в тому, що трапилося, вислухати обидві сторони, підтримати потерпілого і обов'язково поговорити з кривдником, щоб зрозуміти, чому він або вона так вчинили, що можна зробити, щоб таке не повторилося. До такої розмови варто залучити шкільного психолога.

В залежності від тяжкості вчинку, можна пересадити учнів, запропонувати вибачитися, написати записку батькам або викликати їх, позбавити учня можливості брати участь у позакласному заході.

Учням треба пояснити, що навіть пасивне спостереження за знущаннями і бійкою надихає кривдника продовжувати свої дії. Свідки події повинні захистити жертву насильства і за необхідності покликати на допомогу дорослих.

Необхідно запровадити механізми повідомлення про випадки насильства, щоб учні не боялися цього робити. Ці механізми повинні забезпечувати учням підтримку і конфіденційність, бути тактовними.

Для успішного попередження та протидії насильству необхідно проводити заняття з навчання навичкам ефективного спілкування та мирного розв’язання конфліктів.

 

Особливості реакції педагогів на факти насилля у школі:

  • за даними досліджень, у 65% насильства у початковій школі та 85% у закладах ІІ-ІІІ ст. педагоги не втручаються у конфлікт;
  • батьки як дітей-жертв, так, тим більш, і дітей-агресорів не знають про насильницькі дії у дитячих колективах;
  • втручання педагогів у конфлікт небажано для обох сторін акту насилля, тому в дитячому середовищі існує негласна установка на замовчування проблеми.

 

Ознаки, за якими педагоги можуть розпізнати потенційну жертву насилля у школі:

  • підліток дуже часто висміюється однокласниками, стає об’єктом погроз і злих жартів, при цьому без опору виконує накази-погрози однокласників;
  • відсутність опору у відповідь на відкриту несправедливість;
  • такі учні втягуються у вербальні конфлікти, у яких вони беззахисні і з яких виходять із сльозами;
  • особисті речі потенційної жертви відбирають більш сильні однокласники, розкидають чи ламають їх;
  • на тілі школяра, який потерпає від насильства можливі численні збиті місця, подряпини, синці. Учень не дає жодних зрозумілих пояснень щодо наявних ушкоджень;
  • такі діти найчастіше самотні на перервах, у них немає друзів у класі;
  • для участі у командних іграх потенційні жертви обираються останніми;
  • на перерві такі діти намагаються перебувати ближче до дорослих;
  • існує боязнь виступів перед аудиторією;
  • учні здаються безпомічними, нещасними, подавленими;
  • успішність таких дітей нестабільна, а пояснити це явище діти не можуть і не хочуть.

При організації профілактики насилля в школі необхідно враховувати два основних напрямки: робота з потенційними агресорами (педагоги, батьки, учні) та робота з потенційними жертвами (ті ж). Третім важливим блоком у зазначеній роботі повинна стати діяльність щодо формування позитивного психоемоційного клімату закладу, що включає оптимізацію взаємин між усіма суб’єктами освітнього процесу.

 

ЯКЩО ВИ ПІДОЗРЮЄТЕ, ЩО ДИТИНА ЗАЗНАЄ НАСИЛЬСТВА

  1. Пам'ятайте про необхідність постійно запитувати дітей про випадки насильства.Чимало вчителів бояться, що своїми запитаннями стосовно насильства вони скривдять учня. Деякі не впевнені у тому, що учень хоче, щоб його запитували про насильство. Деякі вчителі бояться, що такі запитання можуть зашкодити їхнім взаєминам з учнем.
  2. Прямо запитуйте: «Тебе били, тобі заподіювали біль, тебе лякали?». Завжди говоріть із дитиною наодинці.
  3. Записуйте всі дані. Ваша інформація щодо «підозри на домашнє насильство», відбита в індивідуальній картці дитини, може виявитися корисною у випадку, якщо справа дійде до суду. Документування фактів психологом чи соціальним педагогом надає юридичної чинності заяві.
  4. Оцінюйте ступінь безпеки дитини, яка прийшла до вас. Чи безпечно їй повертатися додому? Довідайтеся, чи є вдома зброя тощо.
  5. Продумайте варіанти допомоги дитині. Ви маєте знати альтернативні варіанти дій (звернення до відділів у справах сім'ї та молоді, у служби у справах дітей, міліцію, реабілітаційні центри).
  6. Перш ніж прийняти рішення, обов'язково порадьтеся з дитиною.

 

При спілкуванні з жертвою насильства потрібно:

  1. Виявляти повагу і розуміння, адже рішення про виклик міліції є спробою протистояти агресивності кривдника, на таке йдуть у ситуації крайньої небезпеки.
  2. Звертати увагу на всі сигнали, що можуть свідчити про застосування насильства, наприклад, на сліди побиття, ознаки переляку, жаху, тремтіння рук або навіть усього тіла, емоційну неврівноваженість, роздратування, плач, апатію.
  3. Переконати жертву в тому, що ви тут, аби допомогти їй.
  4. Уважно вислухати розповідь про інцидент.
  5. Чітко назвати те, що відбулося, насильством. Дуже важливо, щоб жертва дізналася, що все, пережите нею, є насильством, а не певним конфліктом, який можна розв'язати, змусивши винуватця пообіцяти виправитися. Відзначити, що насильство в сім'ї вважається серйозною проблемою і часто має ознаки злочину.
  6. Запевнити, що ніхто не має права застосовувати насильство до інших людей, і що виправдати насильство нічим не можна.
  7. Переконати жертву, що вона не винна в тому, що сталося. За насильство відповідає той, хто його чинить. Варто зважати на те, що жертву домашнього насильства упродовж багатьох років піддавали специфічній психічній «обробці», мета якої — переконати жертву в тому, що насильство в сім'ї — це її провина, що на краще вона не заслуговує, бо «робить усе не так».
  8. Забезпечити жертву конкретною, краще друкованою інформацією про те, де та яку допомогу вона може отримати, залишаючи їй на власний розсуд прийняти рішення щодо того, коли і в який спосіб шукати допомоги. Слід переконати жертву: що швидше вона це зробить, то раніше буде покладено край її стражданням. Обов'язково потрібно наголосити на існуванні різних шляхів отримання допомоги.

 

Під час розмови з жертвою насильства необхідно заспокоїти її, для цього потрібно:

  • співбесіду з жертвою насильства проводити наодинці;
  • не уникати погляду жертви;
  • дати зрозуміти жертві насильства, що ви маєте досвід у вирішенні таких про­блем;
  • не переривати розповіді, посилаючись на брак часу;
  • запевнити жертву насильства в конфіденційності бесіди;
  • ставити запитання так, щоб на них можна було дати декілька варіантів відповідей;
  • ставити прості, прямі запитання, що не містять критичних або суб'єктивних суджень;
  • не заперечувати факту насильства;
  • не висловлювати підтримки, якщо жертва говорить, що «сама винна»;
  • не применшувати серйозності насильства;
  • зберігати спокійну й неосудливу манеру поведінки;
  • співчувати жертві насильства, віддавати належне її почуттям;
  • підкреслити, що ніхто не заслуговує на таке поводження, що жертва вже сама зробила перший крок для зміни ситуації на краще; допомогти їй скласти план під­тримання власної безпеки, одразу записати її на прийом до психолога, домовитися про зустріч із дільничним міліціонером.

 

 

Що можуть зробити батьки

Багато учнів соромляться розповідати дорослим, що вони є жертвами булінґу. Проте якщо дитина все-таки підтвердила в розмові, що вона стала жертвою булінґу, то скажіть їй:

  • Я тобі вірю (це допоможе дитині зрозуміти, що Ви повністю на її боці).
  • Мені шкода, що з тобою це сталося (це допоможе дитині зрозуміти, що Ви переживаєте за неї і співчуваєте їй).
  • Це не твоя провина (це допоможе дитині зрозуміти, що її не звинувачують у тому, що сталося).
  • Таке може трапитися з кожним (це допоможе дитині зрозуміти, що вона не самотня: багатьом її одноліткам доводиться переживати залякування та агресію в той чи той момент свого життя).
  • Добре, що ти сказав мені про це (це допоможе дитині зрозуміти, що вона правильно вчинила, звернувшись по допомогу).
  • Я люблю тебе і намагатимуся зробити так, щоб тобі більше не загрожувала небезпека (це допоможе дитині з надією подивитись у майбутнє та відчути захист).

Не залишайте цю ситуацію без уваги. Якщо дитина не вирішила її самостійно, зверніться до класного керівника, а в разі його/її неспроможності владнати ситуацію, до завуча або директора школи. Найкраще написати і зареєструвати офіційну заяву, адже керівництво навчального закладу несе особисту відповідальність за створення безпечного і комфортного середовища для кожної дитини.

Якщо вчителі та адміністрація не розв’язали проблему, не варто зволікати із написанням відповідної заяви до поліції